Є. Бистрицький. Ідея університету в системі національної освіти // Українознавство: III Міжнар. конгрес україністів, м. Харків, 26-29 серп. 1996 p. — К., 1997. — С.153-158.

Головна    





Євген БИСТРИЦЬКИЙ (Україна)

ІДЕЯ УНІВЕРСИТЕТУ В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ



Університет як суспільна легітимація вчених та знання. Від самого початку університет виникає (XII-XIII ст., Болонья, Париж) як суспільна форма, заклад, що виконує насамперед функцію легітимації науковців та знання. Під легітимацією ми розумієм не тільки юридичне визнання університету як Universitas (у тогочасній Болоньї студентська організація — universitas, тобто корпорація, гільдія отримала від міста хартію, що надавала студентській громаді права певного стану середньовічного міста). Разом із юридичною легітимацією студентської та викладацької громади як суспільного стану набуває суспільного визнання studium general — загальна освіта 1. Якщо не дуже ретельно перелічувати окремі факультети та дисципліни, які викладалися в перших університетах (сім так званих "вільних мистецтв", а також право, теологія, медицина), а спробувати узагальнити їхню освітянську настановленість, тобто їхній пізнавально-світоглядний та методологічний зміст, то разом з Олександром Койре можна говорити, що у формі університетів набувала суспільної визнаності або легітимації наука, наукове знання (episteme, scientia) 2, хоча й у світоглядному горизонті теології. Тобто з самого початку університет слугував за суспільну форму легітимації не тільки стану людей, яким церква довіряла місію викладання та навчання щодо істин одкровення та знань, а й науки як системи раціональних доведень, публічних обґрунтувань тощо. Вивільнення університету з-під опіки церкви, зміна теологічної схоластики на світську освіту (ми й досі, говорячи про освіту в українській мові, використовуємо не середньовічний, а новочасний термін Просвітництва) у Новий час, а від початку доби Модерну трансформує й зміст легітимуючої функції університету щодо національної культури.

Модерний зв’язок ідеї університету з ідеєю нації. Починаючи з кінця XVIII — початку XIX ст., після Великої французької революції, легітимуюча функція університету збігається з європейським утвердженням нації як народної спільності. Так само, як і сьогодні, національна, тобто безстанова, "загальнонародна" держава мусить створювати (замість церковної та корпоративної системи керування) адміністративну та професійну еліту, що необхідна для керівництва державними інститутами, потрібними для стабільності та розвитку держави. Саме у такому, наприклад, Наполеон розглядав доцільність вищої освіти. У наш час приклад створення університету Києво-Могилянської академії унаочнює цю потребу та необхідність. Історично осмислення такої суспільної потреби надання системі вищої освіти світського, громадянського характеру і, відповідно, державне керування освітою набуло форми загального суспільного проекту, \154\ тобто модерної ідеї університету. Очевидно, що остання з самого почата, в одному з перших державних проектів державного університету (у Вільгельма Гумбольдта пов’язується із ідеєю нації) як ми сказали б сьогодні — з ідеєю розбудови нації, держави, освіти тощо). У творах В. Гумбольдта, як ми зазначили вище, лише акумулюють у писаннях знаного державного чиновника духовну атмосферу доби, нація розглядається у горизонті поняття свободи, емансипації. Нація є народна спільнота, що прийшла до самосвідомості, головним чином через освіту, знання. Просвітницька ідея емансипації народу через знання лежить в основі Гумбольдтовського проекту університету.

Знову посилаючись на доробок Франсуа Льотара в аналізі легітимуючої функції університету для наукового знання, зауважимо лише на найбільш важливі положення модерного збігу ідеї університету та ідеї нації. Це, по-перше, потенціальна двозначність мети університетської освіти, або легітимуючої функції університету щодо наукового знання, науки. Вже в проекті В. Гумбольдта на відміну від вузьконаціоналістичного проекту Фр. Шлейєрмахера, метою університетської вищої освіти є "набуття знання заради самого знання", "наука заради самої науки". Тобто ідея просвітницької емансипації нації, людей немовби відсувається на друге місце, зникає взагалі. Але це не так. Своїми "Промовами до німецької нації" І. Г. Фіхте допомагає з’ясувати дуже "сціентизоване" гасло Гумбольдта щодо мети університетської вищої освіти. У сьомій промові Фіхте каже про німецьку націю,"яка вважає себе народом par exelence", тобто національний німецький принцип розглядається як універсальний національний (і філософський) принцип думки та суспільного буття 3. Інакше кажучи, мета спеціального утвердження певної, саме німецької нації спекулятивно збігається з метою утвердження універсальних принципів емансипації людства взагалі. (Цю ідею ми "розуміємо" через Гегеля — Маркса як ідею загального визволення людей через визволення пролетаріату, його просвіту. Згадаймо лише ленінське "вчитися, вчитися, ще раз вчитися"). Тому у В.Гумбольдта головна мета університету є "духовне та моральне навчання наші". Проте, для утвердження нації замало національно індиферентного, загального, або університетського навчання як такого. Гумбольдт сам підкреслює, що для цього потрібно не лише навчання, але й тренування "характеру та діяльності". Таким чином, вже в одному з перших модерних проектів університету потенціально існує протиріччя між метою освіти нації і завданням саме національної освіти. Яким чином університет здатний виконувати легітимуючу функцію щодо знання як саме національний університет, а не навчальний заклад індиферентного для завдань самоствердження певної нації навчання?

Історичні паралелі: традиція української вищої освіти. В документах, методичних матеріалах, наказних листах, що їх часто надсилало Міністерство вищої освіти України у перші роки незалежності, ідея освіти як насамперед національного виховання, національної просвіти (в особливому значенні як системи просвітянських українознавчих товариств), \155\ формування патріотизму, усвідомлення "національної ідеї" тощо, була, безперечно, провідною. Найвразливіший приклад — розповсюдження міністерством у 1993 р. навчальної програми з "Наукового націоналізму" (курс політичної науки) 4. Й дотепер у проектах трансформації вищої освіти, особливо її гуманітарної частини, можна побачити такі визначення її ролі: "патріотична та державотворча спрямованість гуманітарного знання", "підготовка кадрів до національного виховання" (згадаймо В. Гумбольдта: "тренування характеру та дії") й т.п. Наголос на національній (інколи націоналістичній) легітимації знання в цьому контексті не випадковий. Він має своє глибоке історичне коріння у становленні системи вищої освіти в Україні. Термін "система" я використовую не стільки як визначення певної системи державних закладів вищої освіти, а як позначку системи факультетів та дисциплін, що з самого початку викладалися в університетах.

Річ у тім, що ідея національної легітимації вищої освіти й, відповідно, емансипації української спільноти через знання вже присутня біля самих джерел вищої школи на терені України. Як тільки у кінці XVI ст. у колі "любомудрів" навколо князя Острозького виникає ідея створення "православної академії", вона водночас збігається з "тяжінням до протестантизму", до латини у церковних колах, що за визначенням протистоїть "чистому" московському православ’ю. Майже вся так звана південно-руська "любомудрість", за свідченням авторитетного отця Г.Флоровського, знаходиться у повному полоні Заходу, відривається від засадничих східних витоків християнства 5. Разом з тим перший вираз емансипуючої сили знання — "відозва про свободу думки, про внутрішню силу, що притаманна думці" також виникає у межах першого українського слов’янського університету Петра Могили 6. Тобто, з самого початку історичного створення український університет несе у собі потенціал національної легітимації науки й особливого суспільного буття тієї локальної спільноти, на терені якої він був утворений. Звичайно, це ще не була легітимація української нації через освіту, а лише її історичні витоки та аналоги. Проте для нас вони набувають найактуальнішого значення у розмові про легітимуючі функції університету.

Соціократична версія університету: приклад Гайдеггера. Національно легітимуюча функція університету у її найдовершенішому протиставленні модерній, просвітницькій ідеї вищої освіти, знайшла практичне та теоретичне втілення у так званій поведінці та роздумах Мартіна Гайдеггера за часів його праці на посаді ректора університету у Фрайбурзі (1933-1934 рр.). Я не буду тут торкатися філософсько-теоретичних передумов, що сподвигли цього великого філософа на співробітництво з націонал-соціалістами. Я особисто вважаю, що це співробітництво не було ані випадковим, ані зимушеним. Воно є нічим іншим як практичним продовженням у відповідних суспільних обставинах глибинної настанови філософської думки Гайдеггера. Але це зовсім не означає, що його чи її (думку) слід ганьбити або зневажати. На мій погляд, на думку Гайдеггера слід в цьому контексті дивитися як на довершене входження у те "герменевтичне коло", що його можна назвати \156\ філософською легітимацією культури як світу національного буття. Я маю ; на увазі доведення Гайдеггером "до кінця", до "останніх основ" ідеї університету як форми національної (націоналістичної) легітимації вищої освіти, загалом науки, наукового знання.

У своїй відомій промові "Самоствердження німецького університету" — це його промова при святковому вступі на посаду ректора Університету у Фрайбурзі (27 травня 1933 р.) — Гайдеггер так визначає легітимуючу сутність та мету університету. "Німецький університет — це для нас та вища школа, що на основі науки й через посередництво науки бере на виховання... провідників та хранителів долі німецького народу" 7. Університет, таким чином, націлений на виховання національної "еліти", провідників, вождів нації через особливе знання — знання, що здатне відати долю народу. Це, за Гайдеггером 1933 р., справжня наука, що докорінно за своєю сутністю відрізняється від науки Просвітництва, науки "доби наукової картини світу", тобто доби Модерну. Не зупиняючись на розробці цього положення, зауважимо лише, що тим самим Гайдеггер намагається замістити ідеал універсальної емансипації людей через наукове знання у його, перш за все об’ єктивно-природознавчому вигляді науки Нового часу, на норми та ідеали якого взагалі орієнтувалася модерна освіта, на ідеал національної, націократичної "емансипації" через специфічне — герменевтичне, онтологічне — знання, що про нього йдеться у відповідних творах Гайдеггера. Наука та німецька доля — вони мають набути владу одночасно". Йдеться не стільки про національну емансипацію, визволення "від", скільки про утвердження нації та університету через "трудову повинність", "військову повинність", "слугування знанню", про долю, "духовний світ" народу.

Чи справдилася думка Гайдеггера про націократичну легітимацію університетської освіти? До чого привела ідея націоналістичної легітимації самого знання? Дуже коротко на ці запитання можна відповісти, якщо звернутися до історичного плину подій у післявоєнному світі, у тому числі в сфері науки, вищої освіти, політики. Почнемо з останнього запитання. По-перше, ідея так званої німецької науки повністю провалилася, практично не виправдала себе. "Німецька фізика" чи не найбільш постраждала від ідеологічної заборони "єврейської фізики" Ейнштейна та ін. Звичайно, ми беремо "позагайдеггерівський" приклад вульгаризації ідей, що аналогічні думкам Гайдеггера. Якщо взяти галузь соціально-гуманітарного знання, то післявоєнна наука, в тому числі університетська філософія у Німеччині, орієнтується переважно на модерний, просвітницький тип раціональності (навіть якщо йдеться про Постмодерн у філософії, гуманітарних студіях), наприклад, та філософська методологія Geisteswissenschaften, що розвивається у працях представників Франкфуртської школи Юргена Хабермаса, Карла-Отто Апеля, Отфріда Хьоффе та ін. По-друге, університетська освіта набула інтернаціональної форми, мета якої перш за \157\ все надавати універсальне, об’єктивне знання про природу та суспільство. Чи означає все це, що ідея емансипації окремої нації, тобто ідея легітимації національного самоствердження й самовизначення за допомогою університету повністю вичерпана, не має сенсу після жахливого досвіду "ствердження німецького університету"? Це питання є для нас, для України одним з принципових.

Університет і мета вищої освіти в сучасній Україні. З точки зору окреслених вище проблем та питань система вищої, можливо як і всієї освіти в Україні знаходиться на роздоріжжі. її ідея, проект — а створенням Програм вищої освіти в Україні, концепцій гуманітарної освіти в Україні й т.ін. займаються майже всі вищі чиновники Міністерства освіти України, й це природно для держави, яка щойно отримала незалежність — відрізняється засадничою двозначністю. Річ у тім, що він (або всі вони — офіційні проекти) стикаються з проблемою суміщення в системі національної освіти принаймні двох різнонаправлених векторів її змістового спрямування. По-перше, документи свідчать про те, що головною метою вищої освіти вважається завдання визволення та утвердження нації через систему освіти. Основною метою національної освіти, в тому числі університету чи її центральної ланки, є формування національно свідомої людини, громадянина України. Університет, вища освіта розглядаються тут як суспільні заклади для національної легітимації та самолегітимації, політичної легітимації посткомуністичної влади тощо. Переведемо формування цієї значущої мети у площину питання про університет як форму суспільної легітимації самого знання, науки. Тоді мета виховання та формування людини-українця набуває точного втілення у викладанні та навчанні відповідних фахових дисциплін, як "Науковий патріотизм", "Антропологія українця" тощо. Хоча ми згадували про намагання ввести щось подібне — "Науковий націоналізм". Як же тоді бути з реальним завданням легітимації саме національної освіти, що конче потрібна у наших умовах для ствердження України як незалежної одиниці на сучасній карті світу?

Говорити про національно-творчу сутність системи вищої освіти взагалі та університету, зокрема, можна лише, як свідчить теоретичний та практичний досвід модерної ідеї університету, у перспективі легітимації через знання, наукове знання у його традиційному, негайдеггерівському розумінні. Якщо мета утверджувати певну націю, українську національну ідею через систему вищої освіти істинна в найвищому — науковому — сенсі цього питання, тоді вона може бути втілена в систему того фахового знання, що дисциплінарно викладається в університеті, вищій школі. Тому національне самоствердження можливе лише засобами збільшеного викладання наукових, а не пропагандистських дисциплін, присвячених Українському світові: "Українська мова", "Історія України", "Історія української культури" тощо. Але крім такого тематичного викладання в системі національної освіти \158\ є фактор, що завжди є метаумовою національної легітимації освіти є фактор, що завжди є метаумовою національної легітимації освіти. Який би не був науковий предмет, він завжди викладається певною мовою, його спеціальне дослідження, як правило, може й не входити у предмет навчання та пізнання. Наполегливе впровадження національної мови, можливо, єдиний легальний спосіб легітимації національного у системі освіти нації. Але разом за такім твердженням ми знову-таки потрапляємо у коло таких складних питань, які виходять за межі нашої теперішньої розмови.









1. Гарольд Дж. Берман. Западная традиция права: эпоха формирования, — М., 1994. — С. 137-139.

2. Койре А. Аристотелизм и платонизм в средневековой философии. — У кн.: Очерки истории философской мысли. — М., 1985. — С. 63.

3. Див.: Деррида Жак. Московские лекции. 1990. — Свердловск, 1991. — С. 55.

4. Бистрицький Євген. Чому націоналізм не може бути наукою // "Політична думка", 1993. 2. Також: Політологія посткомунізму. — К., 1995, розділ 1, глава 2.

5. Див.: Флоровский Г. Пути русского богословия. — Париж: Имкапресс, 1988. — С. 33-56.

6. Зеньковский В. В. История русской философии. — Л., Т. 1, ч. 1. — С. 58.

7. Хайдеггер М. Самоутверждение немецкого университета. — В. кн.: Работы и размышления разных лет. — М., 1993. — С. 223.








Повернутися до головної сторінки