Є. Бистрицький. Політичні «трансформації» незалежних профспілок // Політичне самовизначення профспілок у посткомуністичну добу. Доповіді міжнародного експертного клубу «Політична думка». — К., 1995. — 10 бер. — С. 20-21.

Головна    

Політичні «трансформації» незалежних профспілок

Євген БИСТРИЦЬКИЙ — завідувач відділу Інституту філософії НАН України, доктор філософських наук

Я хотів би підхопити розмову щодо ідей, які вже прозвучали.

Перша ідея, що в профспілок у посткомуністичній країні немає майбутнього. І друга, вона мені, одверто кажучи, здається більш обґрунтованою і перспективною, що профспілки стають або можуть стати основою структурації суспільства, підґрунтям так званого громадянського суспільства, тобто тієї бажаної структурації, яка зараз потрібна для того, щоб саме суспільство почало розвиватися. Я близький до того, щоб підтримати ідею попереднього промовця про те, що потрібно було б позбутися офіційних комуністичних профспілок, які у нас існували й надалі існують за посткомуністичних умов. Йдеться виключно про нагальну необхідність того, щоб у нас справді почали працювати профспілки, працювати за змістом і стилем адекватно тій надскладній ситуації, у якій ми опинилися. Щоб \21\ вони виконували функції притаманні саме профспілкам, а не політичним об’єднанням, не перетворювалися на корпорації, що шантажують уряд.

Але тут існує ось яка специфічна проблема. Чому, коли на рівні широкої загальнонаціональної дискусії і навіть у владних структурах існує ідея про нагальну потребу зміни політичного режиму, що фактично змінений тільки з погляду ідеологічного наповнення (я не думаю, що можна сказати, що у нас соціалізм, хоча давати такі умовні визначення треба обережно, бо ж важко зрозуміти, який лад реально існує), чому не відчувається занепокоєння трансформацією профспілкового руху? На рівні профспілок так само, скажімо, як і на рівні дуже багатьох міністерств і цілих галузей виробництва, існує стара, стандартна, номенклатурно-бюрократична система. Тоді виникає запитання, чому ініціативи, які висуваються незалежними профспілками, завше опиняються у вакуумі?

Перш за все, мабуть, тому, що рядові члени профспілок в умовах неструктурованої соціально-економічної сфери так і залишаються пасивними, очікують вказівок, підпадають під маніпулювання. Я сам працюю в кількох установах і знаю, що цілковитій більшості однаково, чим займаються профспілкові боси. Але більш цікава, на мій погляд, ситуація саме з незалежними профспілками.

З ними з самого початку їхнього існування стався — хай, можливо, і за логікою подій — небезпечний казус: вони швидко політизувалися і були зв’язані з найбільш радикальними елементами національного політичного небосхилу. На рівні окремої первинної організації лідери незалежних профспілок дуже часто використовують свій статус для боротьби проти адміністрації лише задля задоволення власних амбіцій.

У незалежні профспілки об’єднуються, як звичайно, люди незадоволені конкретними особами з адміністрації. Такі завжди є у кожній організації. Це можна по-різному пояснювати, але факт, що такі люди часто-густо використовують вигідні ідеологічні позиції — сьогодні це націоналізм радикального змісту — для простого галасу. Тим самим вони настільки дискредитували ідею незалежних профспілок, що зараз, коли конче потрібна конструктивна робота, до них люди не хочуть звертатися, вони їм уже не вірять. І не останньою чергою тому, що вони радикалізували, політизували ситуацію зумисне, виборюючи в адміністрації під «національно-народними» гаслами власні права, часто вирішуючи суто індивідуальні питання.

Я навів цей приклад для того, щоб ствердити: справді — на часі руйнування тієї тотальної системи профспілкового захисту, яка завжди була зрощена із державною власністю, номенклатурою. Але тими методами, що їх на хвилі перебудови використали незалежні профспілки, навряд чи можна цього досягти.

Посткомуністична трансформація профспілок і профспілкового руху реально ще не почалася. Ми лише почали усвідомлювати справжнє значення профспілок, необхідність їхнього урізноманітнення (за галузями, професіями тощо) за повної принципової незалежності від державних та владних структур (на основі відповідних законів), їх надзвичайно важливої ролі — як однієї з основ майбутнього громадянського суспільства.

Повернутися до головної сторінки