Є. Бистрицький. Національна культура та перспективи демократії в Україні // Посткомуністична Україна: політика та культура. Доповіді міжнародного експертного клубу «Політична думка». — К., 1994. — 18 лист. — С. 1-2.

Головна    





Національна культура та перспективи демократії в Україні

Євген Бистрицькийзавідувач відділу Інституту філософії НАН України, завідувач відділу журналу "Політична думка", доктор філософії



Культура у вигляді політичної проблеми — справжнє історичне відкриття часу "перебудови" й посткомуністичних трансформацій суспільства. Свого часу поняття культури забалакувалось радянськими ідеологами, залишаючись, по суті, цілком чужим людям, практиці повсякдення. Сьогодні воно зачіпає майже кожного на рівні звичайного людського самоствердження — українця із центральних районів України, російськомовного — жителя Сходу, які відчувають свою відмінність від українця із західних земель України, можливо, найбільш впевненого у своїй автентичності, у праві бути національним культуртреґером. Очевидно, що саме ці геокультурні відмінності найбільш інтенсивно експлуатуються сучасною політикою та політиками.

Національна культура та етнокультурні відмінності набули у перші роки незалежності набагато більшого суспільно-політичного значення, ніж економічні питання. Гасло розбудови національної культури у посткомуністичний час вигукується разом із гаслами демократизації суспільства, його лібералізації, впровадження ринкової економічної структури. Це не випадково. Справді, сенс культури та зміст демократичної організації суспільства мають багато спільного, але разом з тим й істотно різняться між собою. Якщо перше з захопленням використовується посткомуністичною владою, нинішніми "швидкими" політиками, то друге або просто не помічають, або не поспішають бачити.

Загальне, перше, просте визначення демократії дає Арістотель. Він розуміє демократію як практику самовизначення вільних людей. Тобто йдеться про ту суспільну процедуру, коли люди вільно та спільно визначають, яке керівництво їм обрати, яку саме владу бажано мати. На засадах чого вони доходять такої згоди у виборі влади? Для Арістотеля це питання не є проблемою для роздумів. Для перших демократій такий консенсус був гарантований завдяки спільній традиції та етосу, тобто загальноприйнятим нормам життя, самоочевидністю культурного співіснування тощо.

Проте для сучасних розвинутих форм демократичного устрою саме питання суспільної згоди, питання громадянського консенсусу є надзвичайно важливою проблемою. Інакше кажучи, це питання тієї програми, на базі якої вільно прийдуть до суспільної згоди різні, але політично рівноправні люди. Це водночас питання легітимації влади, тобто вільної визнаності "керівництва" більшістю громадян на підставі згоди.

Ми всі пам’ятаємо, що саме гасла та ідеї національно-культурної самостійності, розвитку української культури, переживання більшістю населення України своєї культурної, етнічної, буттєвої відмінності від інших спільнот СРСР й стали основою легітимації першої посткомуністичної влади в Україні. Відчуття національно-культурної, геокультурної, якщо хочете, спільності й набуло якості того очевидного консенсусу, що був потрібен для протодемократичного самовизначення незалежної України.

Найбільш просте і загальне розуміння культури — розуміння її як того, що спілкує всіх нас у єдиній національній, а поза тим — людський світ. Етнонаціональна єдність — це \2\ сув’язь, суспільний зв’язок, природний "консенсус", наданий нам історією, культурною традицією. Націоналісти типу Дм. Донцова називають цей зв’язок точніше — спільністю національного воління до самоствердження. Але — і це найістотніше для нашої розмови — етнонаціональна єдність сьогодні, в умовах розвинутого світу, сучасних економічних зв’язків, людської модерної мобільності, різноманіття інформаційних впливів й т.ін. — далеко не гарантована традицією. Національна спільність сьогодні не може слугувати за єдину основу демократичного консенсусу, на що сподівається багато хто з наших сучасних політиків. "Культурний федералізм" України — наочне доведення цього безсумнівного факту.

"Німотність роду", яка на перебудовчих мітинґах давала немовбито демократичну згоду на висловлювання спільного національного воління, сьогодні, коли треба йти далі, вже не може слугувати за політичний зразок. Вона може лише слугувати — й служить — підставою новій номенклатурі, що прийшла до влади на гаслах "розбудови культури", цілком недемократично нав’язувати своє, часткове, недовершене, вузькопартійне бачення суспільного й культурного життя. Тим самим одна частина неоднорідної за культурними, етнокультурними ознаками загальноукраїнської спільноти протиставляється іншій.

Всі теорії розвинутої демократії твердять: демократія ґрунтується не лише на природній етноспільності. Основою демократії є розвинений публічний діалог між представниками різних орієнтацій. Такий діалог аж ніяк не може обмежуватися сліпою, німотною національно-культурною ідентичністю. Національна ідентичність саме й є розвинутим наслідком історичних зв’язків, раціональної комунікації між представниками одного народу, що може складатися з різних субкультур.

Шлях України з погляду розвитку демократії і перспектив розвитку власно національно культурних може пролягати лише у напрямку створення (з боку держави, політичної влади) усіх можливих умов для побудови сучасної основи політичного консенсусу нації. Такою основою є громадянське суспільство, зв’язок між людьми у котрому відрізняється від суто "націоетнічного культурницкого" більшою розвиненістю приватних інтересів, їх раціональним обґрунтуванням, незалежністю людей від існуючої влади. Йдеться про майбутнє — про організацію на національному ядрі протодемократичної спільності інституту майбутної демократії, єдності політичної нації. Тоді у минуле відійде протиприродня пов’язаність політики з культурою, коли політики, використовуючи найбільш близькі людям культурні відчування й переживання, не можуть, своєю чергою, анітрішечки зробити для людей й культури вже тому, що не здатні зрозуміти відмінність між культурою та політикою у сучасну добу. Для цього потрібно й багато, й замало — бачити демократичну перспективу для суспільства, тобто бути демократом не на словах і не в гаслах.








Повернутися до головної сторінки