Є. Бистрицький. Культурполітичні моделі суспільного розвитку України // Три роки незалежності та моделі суспільного розвитку України. Доповіді клубу «Лідери» та міжнародного експертного клубу «Політична думка». — К., 1994. — 30 лист. — С. 5-7.

Головна    

Культурполітичні моделі суспільного розвитку України

Євген Бистрицький — завідувач відділу Інституту філософії НАН України, завідувач відділу журналу "Політична думка", доктор філософії

Суспільно-політична прогностика в умовах українського сьогодення ґрунтується, як правило, на передбаченнях та міркуваннях економічного чи суто політичного характеру. Економізм у моделюванні можливих перспектив розвитку, безперечно, має сенс у ситуації майже безнадійного гоподарського занепаду країни. З другого боку, й політична боротьба малочисельних, але численних партій позначена сьогодні юридично-правовими наголосами. Тому минулі міжпартійні змагання — романтика перших років національної незалежності та культурницької самостійності — зсунулися у юридично-правовий бік: йдеться перш за все про необхідність створення та прийняття нових законів "політичної гри" у нових обставинах (створення та прийняття нової конституції, законопроект про розподіл влади тощо). Тобто у прогнозуючому політичному мисленні чільне місце посідають конкретні питання економічного виживання та здобуття політичної влади як серед істеблішменту, так і всередині існуючих партій. Все це досить різко контрастує з першими роками незалежності, з майорінням гасел переважно культурницького, ідейно-світоглядного змісту.

Проте певна занедбаність культурно-політичного аспекту у прокладанні маршрутів майбутньої України ще зовсім не свідчить про його прогностичну вторинність. Тільки не слід плутати справжню культурполітику (так ми будемо називати реальний політичний аналіз та розуміння соціально-практичного значення національно-культурних, етнокультурних та цивілізаційних — загальнокультурних — чинників для політичного керівництва державою) з швидко перетвореними на авторитарну догму національно-визвольними гаслами мітингуючих політиків минулої доби. Така оцінка аж ніяк не заважає визнавати історичну роль останніх у виборюванні та легітимації нашої самостійності. Навпаки, вона дає можливість зрозуміти всю важливість культурполітичного мислення та практики у посткомуністичну добу.

Згадаймо, як відчуття та переживання переважною більшістю населення України своєї життєво-культурної відмінності від інших великих спільнот колишнього СРСР призвело до ухвалення незалежності рівно 3 роки тому. Розуміння власної національно-культурної відмінності (не плутати із етнокультурною ідентичністю!) набуло легітимуючого значення для вільного визнання на референдумі 1 грудня 1991 року власної української влади і необхідності самостійної державної політики. Самостійна політика і політична влада, незалежна держава Україна взагалі існує й занепадає разом із визнанням або, відповідно, забуттям певної національно-культурної єдності, спільності. Саме цей процес й став однією з підвалин існування української державності. Але так само немає нічого ґрунтовнішого для розуміння суспільних засад посткомуністичних зрушень й разом з тим для визначення можливих напрямків майбутнього руху, аніж галузь культурно-політичних уявлень, орієнтацій, політичних мотивацій і дій. Про цю культурполітичну сферу у повсякденному мовленні інколи говориться як про спільне бажання, суспільне піднесення, що спрямовані у майбутнє — на створення кращого нового, на \6\ модернізуючу трансформацію наявного. Дещо аналогічне можна спостерігати на прикладах із амбівалентного часу українізації 20-х років, яка здійснювалась паралельно (і це не випадково) з процесом насильницької індустріалізації та масової колективізації на терені України. Загальником сучасної соціології та культурології є визнання засадничого значення протестантського світогляду, протестантської етики для виникнення цивілізованих форм капіталістичних відносин. Зважаючи на вищесказане, на що ми з вами можемо сподіватися в Україні?

Моделювання майбутнього розвитку України безпосередньо залежить від відповіді на запитання про засади загальноукраїнської культурнополітичної єдності, щодо реальної культурполітики з боку нинішньої чи можливої влади. Разом з тим вибір між різними партійно-політичними версіями такої єдності є водночас і вибором тих чи тих моделей економічної модернізації. Культурний вибір та політико-економічні трансформації нерозривні. .

Спираючись на культурницько-політичну настанову, що існує у політичній свідомості, можна визначити, ясна річ, значно спрощуючи, принаймні три основних моделі, якщо не розвитку, то звичайного руху у майбутнє.

Цілком можливою можна визнати таку ситуацію, коли на терезах суспільно-політичного вибору буде переважати модель етнокультурної політичної спільності. Тобто культурно-політична модель побудови (розбудови) суспільства і держави на основі радикального націоналістичного розуміння життєвої єдності людей на терені України. Констатуючи суттєві відмінності у переживанні своєї української ідентичності населенням різних регіонів України — Заходу і Сходу, Центру і Півдня, Криму та континентальної частини — дійдемо таких висновків. При такому культурно-політичному виборі врешті-решт є неминучою культурна, а відтак й політична, регіональна взаємонедовіра, федералізація — офіційна чи, сказати б, тіньова; політичні зіткнення, загострення політичних суперечностей та сутички. Якщо все це не призведе до громадянського конфлікту, то у пом’якшеному варіанті ми матимемо справу із непродуктивною, розтягнутою в історичному часі на роки ситуацією. За такою моделлю все може завести Україну у глухий кут.

Крім того, модель етнокультурної політичної єдності, — свідомо чи несвідомо для її прибічників, — генетично пов’язана із традиціоналістським баченням світу, тобто консерватизмом щодо культурно-вартісних орієнтацій і, хоча і відмінним від останнього, консерватизмом політичним. Саме тому модернізаційні настанови втрачають для такої моделі конкретне значення разом з усіма нагальними питаннями можливої економічної модернізації.

Якщо в умовах суспільно- економічних негараздів, тотального зубожіння населення люди віддають перевагу соціальній моделі культурно-політичної спільності (а вона подається у "соціалістично-комуністичних поняттях " економічної рівності, другорядності національно-культурних форм життя), то у перспективі — зникнення потягу до самостійного державницького буття, власного господарювання, до національної активності взагалі.

Майбутнє такої моделі очевидне. Це виникнення нової форми залежності, передусім від Росії, застій та культурно-політична маргіналізація. Модернізація у такому випадку можлива лише як повторення того, що витворено не самими. Починаючи від формування нових економічних відносин із власною культурною специфікою та завершуючи винаходом новітніх \7\ промислових, торговельних, суспільних технологій — на всьому цьому, вкрай важливому діапазоні людської діяльності, зникає самоактивність життя, населення, нації.

На мій погляд, суперечливий культурполітичний досвід останніх трьох років дає підстави зробити наголос на іншій моделі спільності, яку слід назвати державно-громадською. Державно-громадська модель національної єдності має орієнтуватися на таку культурполітику, яка віддає перевагу юридично-правовому закріпленню незалежності (конституційних прав та свобод тощо) громади щодо української Держави, яка наголошує на первинності громадянського (правового) суспільства, — все це можна порівняти із першою моделлю з її намаганням закріпити переважні права виключно за етноетнічними ознаками та характеристиками людей.

Натомість це не означає й протилежного — переваги так званого національно-культурного космополітизму, соціальної моделі культурно-політичного вибору, про яку йшлося вище. Йдеться про створення на основі протодемократичного стрижня етнонаціональної культурної сув’язі — життя, мови, звичаєвого буття — сучасної державно-громадської спільності — політичної нації. Лише виходячи з такої культурно-політичної моделі можна створити максимально формалізовану — тобто безпримусову в галузі культурполітики — національну політичну спільність, у правовій відкритості якої знайдуть свою суспільну легітимацію всі паростки нового, у тому числі економічно-модерного життя, хоч шлях до неї і не уквітчаний трояндами.

Повернутися до головної сторінки