Є. Бистрицький. Культура як світ національного буття // Філософська і соціологічна думка. — 1995. — № 1–2. — C.243–245.

Головна    

27 грудня 1994 року відбулося чергове засідання Вченої ради Інституту філософії НАН України.

Було заслухано дві наукові доповіді про попередні результати виконання планових тем: "Культура як світ національного буття" завідувача відділу філософії культури, етики і естетики Є. Бистрицького та "Національна ідея в духовній культурі України середини XIX — початку XX століття (філософський аналіз)" завідувача сектору філософії і соціології XIX — XX століть відділу історії філософії України М. Лука.

Після жвавого обговорення Вчена рада схвалила запропоновані концепції.

Нижче подаємо тексти доповідей у скороченому варіанті.

Євген Бистрицький

КУЛЬТУРА ЯК СВІТ НАЦІОНАЛЬНОГО БУТТЯ

Попри множину тлумачень і визначень проблеми національної (національних) культури, в академічній філософії існують лише дві перспективи в підходах до її розв’язання.

Перша — це перспектива, яку слідом за сучасними філософами (Хабермас, Фуко та ін.) ми розглядаємо як перспективу проекту Модерну. Саме в цій перспективі (починаючи з Вольтера й просвітництва, через Гердера, Гегеля і Маркса й до радянського марксизму 60-х — 80-х років) відбулося становлення модерного поняття культури, тобто розуміння й саморозуміння культури як універсального — й у перспективі позанаціонального за змістом — світу людського гармонійно довершеного буття.

Друга — перспектива Постмодерну, що веде свій відлік вік романтичної критики буржуазного типу раціональності і через Шопенгавера, Ніцше, Гайдеггера, а також сучасних постмодерністів (Льотар, Дерріда та ін.) створює філософсько-методологічні передумови осягнення феномену плюральності (національних) культурних світів.

Поняття культурного світу. З філософської точки зору, головною проблемою концептуалізації феномену національної культури є питання про помежові засади, підвалини, що є підставою збирання множини існуючого в єдність партикулярного (К. О. Апель), тобто локального етнокультурного світу (форми життя, традиції тощо),. Цю проблему від’ємно вирішують в \244\ універсалістському світогляді філософії Модерну: локальні світи — це те, що має лише одну історичну і, отже, теоретичну перспективу — розчинитись у горизонті універсального буття загальнолюдського світу (трансцендентальний, абсолютний суб’єкт, довершена суспільнісна форма).

Дві перспективи розуміння культури породжуються двома базисними тлумаченнями світу.

Перше (за Броделем та Дж. Ваттімо) можна назвати парадигмою обміну. Йдеться про загальні онтологічні припущення, які передують усім "модерним" тлумаченням феномену світу як єдності речей, людей та подій, що своєю граничною підвалиною мають найзагальніший критерій міри, оцінки, пізнання чи пояснення їхньої взаємодії, взаємопов’язаності, співіснування ("взаємообміну") тощо. Так побудовано гегелівське вчення про сутність, так будує "парадигму обміну" Маркс у першому розділі "Капітала".

У контексті культурологічної парадигми обміну етнокультурні світи втрачають свою самоцінність так само, як, скажімо, Європейське співтовариство долає кордони національного на рівні економічних зв’язків.

Філософська герменевтика — межа методологізму в розумінні феномену культури: вона тлумачить культурну особливість як особливість свідомості та пізнання (розуміння). Герменевтика бачить процес взаєморозуміння культур у перспективі знаходження смислових еквівалентів (обміну значеннями), в кращому разі, лишень як конфлікт інтерпретацій (П. Рікер).

Друге визнане тлумачення поняття світу веде до ситуації набагато серйознішої — "конфлікту антологій".

 Воно випливає з висновку про засадничу обмеженість модерних філософій культури та парадигми обміну. В перспективі постмодерного розуміння культури ідея існування універсального еквіваленту ("трансцендентальної наррації") міжкультурної (міжлюдської так само) взаємодії визнають утопічно-тоталітаристською. Підставою збирання множини культурно-існуючого в особливий (національний) життєвий світ є такі феномени: воля до самоствердження, буттєва автентичність (як унікальне історичне існування), екзистенція, які в принципі не мають трансцендентного (універсального в модерному розумінні) горизонта спільності й постають завжди у вигляді особливих (життєвих) світів (повсякденності). Тому їхні взаємоіснування або взаємодія можуть бути описані лише в термінах зіткнення різних способів буття — конфлікта онтологій, справжньої "війни світів" (Г. Уеллс), без надії на досягнення герменевтичного взаєморозуміння. Вся націоналістична та націократична філософія української культури і українського суспільства (від М. Міхновського до Д. Донцова й далі) розвиває останню точку зору.

Окреслені дилеми стосуються не тільки питання "зовнішніх" міжкультурних відносин та визначень, але характеризують також і "внутрішню" самосвідомість, національного буття в перспективі тієї чи тієї "пояснювальної парадигми". Традиціоналізм чи оновлення, модернізація чи вічне повернення (Ніцше) до власних етновитоків — "фольклоризм" — так виглядає подібна дилема в сьогоднішньому політичному житті, "Конфлікт онтологій" не є лише конфліктом міжнаціональним — між різними етнокультурними \245\ світами. Це — кардинальна проблема розвитку до сучасного стану національних світів.

Теоретичне розв’язання цієї проблеми слід шукати в дослідженнях онтології міжлюдської (у тому числі внутрішньонаціональної) комунікації — за умов організації національного дискурсу — універсальної етики та етноетики, мовної комунікації, філософи мови.

Повернутися до головної сторінки