Є. Бистрицький. Національна ідея і громадянське суспільство в українському державотворенні // Моделі державності та державного устрою України на порозі XXI століття. Матеріали науково-практичного семінару. — К., 1996. — 29 січ. — С. 36-40.

Головна    

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

Євген БИСТРИЦЬКИЙ — завідувач відділу Інституту філософії НАН України, президент Українського філософського фонду, доктор філософських наук

Сьогодні йдеться про моделювання державності в Україні, про перспективи української державності, про критичну оцінку наявного інституту держави. Які б різні, навіть протилежні, думки та оцінки не висловлювалися, в них є одна спільна риса: всіх об’єднує нехай критично-опозиційне, але відштовхування від факту наявності Держави Україна.

Проте моделювання державності має своє підґрунтя. Держава також не будується на піску бажань чи поглядів, держава та державна влада мусять мати не тільки теоретичні, а й практичні засновки. Очевидно, чим міцніший фундамент, тим надійніша будова. Тому давай-но відвернемо увагу від моделювання держави як такої та звернемося до моделювання сьогоднішніх умов її існування, тобто до головного — до засад та основ леґітимації державної влади в Україні в останні роки.

Вже само слово держава говорить про себе досить одверто: держати, тобто утримувати разом; сила, що збирає людей в єдність. \37\ Держава — State, Stadt означає також стан, стояння разом, відстоювання чогось спільно. Держава, якщо завгодно, — це оречевлена спільність народу. Це інституціонально реалізований стан співжиття у вигляді створення відповідних умов суспільного життя: армії, війська, міліції, звичайно ж, чиновництва, вищої бюрократії, а крім того, інститутів права, моралі, традицій тощо. Так на яких же засадах ми сьогодні зібрані в єдність? Що є основою нашої державної сув’язі, що леґітимує владне утримання нас разом у державі Україна?

Перші роки незалежності дали (від імені першої незалежної влади) свою відповідь — основою леґітимності державної влади є наша етнонаціональна єдність, наше бажання утвердитися як певна етнокультурна форма співжиття. Державність мусить бути підпорядкована завданню реалізації національної ідеї. Закріплюється модель етнонаціональної леґітимації влади, або, спрощено, етнонаціональна модель української державності в кінці XX століття.

З точки зору такої моделі держава взагалі потрібна передусім для підтримки, особливо захисту, етнонаціональної спільності від реальної загрози (як ззовні, так і зсередини) її зникнення, розчинення в інших етнополітичних утвореннях. Держава — це інститут оречевленої сили для охорони, підтримки, реалізації національної ідеї, тобто цінностей етнонаціонального культурного співжиття. Етнонаціональна модель наголошує на такому розумінні держави, коли остання розглядається перш за все як охороняюча сила. Якщо йдеться про виживання України, кажуть захисники такої моделі, то ми краще згодні жити в монархічній Україні (читай — авторитарно-неототалітарній етнодержаві), аніж в так званій загальнодемократичній Україні. Гасла сильної держави, «державності» — головні ознаки такої моделі, такого розуміння сучасних завдань української держави. Етнонаціональна модель держави робить ставку на міцну державну владу. Але держава не тільки охороняє, а мусить ще й з’єднувати, злучати, тримати разом усіх. Як з точки зору цієї моделі українська держава утримує спільнотність? Що є головним принципом організації (конституції — до речі) народу в єдність держави України?

Етнонаціональна модель виходить з того, що міжлюдська єдність вже існує: це наша, українська соборність, духовність, спільність. Адже нація як така — це духовно-кровна спільнота, \38\ вже (історично та життєво) пов’язана з собою вузлами традиції, спільної історичної долі, мови, релігії, звичаїв, походженням, територією, одною волею. Тому держава й потрібна лише як зовнішня сила, що мусить захистити вже наявну спільність людей, справжніх громадян. Й чим сильніша, міцніша держава, влада, вміння примусово відстоювати вже наявну етноєдність, тим ця держава краща. Сильна держава — природне гасло такої моделі.

Але це не в гаслах, а в житті, реально призводить до того, що етнонаціональні державницькі уподобання підтримують суто зовнішні, змістовно-бюрократичні якості та функції держави — машини володарювання та примусу. Підтримують природну жагу влади у реальної влади, у реальної української адміністрації. Крім того, це в дійсності веде до все більшого відокремлення (філософи сказали б — відчуження) держави та влади від народу. Адже народ вважається за такий, що вже з’єднаний єдиною ідеєю сам собою: українська етнічна єдність вже існує. Тут державі немає чого робити, нехай її сила захищає нас ззовні, це і є, мовляв, її головна справа, сьогоднішнє історичне завдання.

Інерцію цих гасел етнонаціонального моделювання сильної держави просто використав новий режим сьогоднішнього адміністрування. Повільно очистивши від густого національного забарвлення попередню модель, він залишив лише одне гасло — державотворення (хоча інколи зазвичай згадують та опираються на «національну ідею»). Йдеться фактично про виникнення на залишках руху національного відродження нової моделі, яку слід назвати моделлю силової леґітимації державної влади або адміністративно-неономенклатурною моделлю. Національна ідея не є вже головною для завдань самолеґітимування держвлади, хоча зазвичай заграють з національною ідеєю. Влада, кажуть, взагалі потрібна, щоб налагодити життя — економіку, політику, освіту й т.ін. — все — в Україні. А для цього потрібна сильна влада, сильна держава, сильний апарат, сильне військо. Виникає ситуація, коли влада утворює певну царину самостійного існування, дуже далеку від життя народу.

Національна ідея та ідея державотворення виявилися занадто зручною формою для владних домагань посткомуністичної доби. Але вони не є достатньою умовою для леґітимації незалежної держави наприкінці XX століття. Вони залишають поза увагою головний чинник сучасної державності — вільне \39\ визнання громадянами інституту держави, чим і є справжня демократична леґітимація, утвердження держави через життя, інтереси, працю, бізнес — якщо хочете, кожного окремого громадянина.

І етнонаціональна модель держави, й адміністративно-номенклатурна виходять з одного упередження, що, мовляв, була б державність, а національна єдність або вже існує, або є чимось таким, що утримується силою державництва. Тому обидві моделі в принципі не здатні рахуватися з самоврядуванням, з модернізаційною самоактивністю населення, народу. Прикладів безліч: сучасна влада очевидно не встигає зверху керувати тими процесами, що виникають на шляху посткомуністичних, хоча й напівринкових, але трансформацій, початих скоріше не цією владою, а плином історії. Неплатежі, страйк шахтарів, що далі? Який вихід з точки зору моделювання державності в контексті нашої розмови.

Сучасна спільнота в силу різних умов, а особливо доступу досвіду розвинених країн, поширення так званих цивілізаційних процесів, конституюється в єдність не лише за ознаками природно-історичної етноспільності або за волею сильною, утримуючої людей в гурті держави, влади. Люди тримаються разом перш за все тому, що мають спільні інтереси, спираються один на одного, вільно виробляючи консенсус спільного життя. Сучасна держава за леґітимною основою є таким оречевленим консенсусом суспільного життя. Тобто чим більше громадського самоврядування, отже контролю над адміністраціями різних рівней з боку громадян, тим міцніша держава. Держава сьогодні тримається не силою адмініструючої влади, а її, сказати б, «слабкістю» перед владою контролю над державницькими інститутами з боку громад пересічних громадян. Я знову починаю повторювати загальні ідеї демократії, відкритого, правового, демократичного суспільства. А що робити? Від впровадження цих ідей залежить, якщо завгодно, виживання, самоствердження України. «Державницькі» моделі, за визначенням, заводять нас у глухий кут, створюючи новий Левіафан, колос влади на глиняних ногах — гіпертрофований механізм влади, що є відірваним від життя. Практичні кроки назустріч громадянській моделі української державності, впровадження просвітницького завдання, в тому числі з боку сьогоднішньої влади, з творення сильного самоврядування, самоактивності, бізнесу — сильного \40\ громадянського суспільства в Україні, єдина надія на те, що ми не опинимося в ситуації позадержавності, втрати українства взагалі. Модель громадянської держави, коли зусилля спрямовані на творення умов цивільного життя, а не на підтримку апаратної сили, такий висновок сьогоднішніх спорів щодо дилеми: національна ідея чи громадянське суспільство.

Повернутися до головної сторінки