Є. Бистрицький. Спадщина голодомору в культурній історії України // Геноцид в Україні та його соціально-генетична спадщина. Доповіді міжнародного експертного клубу «Політична думка» та Українського народного інституту дослідження геноциду. — К., 1994. — 4 лист. — С. 8-10.

Головна    





Спадщина голодомору в культурній історії України

Євген Бистрицький завідувач відділу Інституту філософії НАН України, завідувач кафедри культури Української академії мистецтва, завідувач відділу журналу "Політична думка", доктор філософських наук



Можливо, головна мета сьогоднішнього засідання політичного клубу — визначити роль і місце такого явища, як геноцид в історії нашої нації, культури, народу, країни. Я хотів би обмежитися темою голодомору, тобто явним проявом геноциду, спрямованого проти українців. Але, спитаєте ви, як, взагалі, можна говорити про якусь роль та ще про "місце" такої події? Адже розмова про голодомор 1932-33 років не вміщується у звичайні рамки будь-якої людської мови вже тому, що перетворюється на невичерпне у словах переживання болю, жаху, відчаю, гніву тощо. Саме тому ми бачимо сьогодні тут так багато письменників, без здатності яких відтворити, передати в образах і тим самим охопити, узагальнити подію голодомору, про неї важко було б говорити, знайти первинні слова.

Проте її замало відтворювати чи згадувати лише художньо. В сучасних подіях національно-політичного самоствердження, створення цивілізованих інститутів держави розвинутого типу її треба вивчати, скажу так, раціонально, за допомогою розуму. Вона має таку вартість для українців, для національного самопорозуміння, що її треба вивчати всіма засобами історичного розуму, у тому числі спеціально і фахово. Проголошення й практичне створення Українського народного інституту дослідження геноциду, очевидно, й виникло та конституювалось у русі саме цієї нагальної потреби.

Можна згадувати різні, надзвичайно жахливі факти з часів голодомору. Але їх було нескінчено більше, і вони несли у собі більше жаху життя та смерті, ніж будь-хто здатний собі уявити: буття кожного безкінечне та неповторне за змістом і сенсом. Тому наша розмова про голодомор завжди буде нести у собі загальний характер, тобто оцінку, що і сьогодні висловлюється у вигляді визначення тих нелюдів, що винні у цім знущанні над людьми, родом. Тут саме й виникає питання про те, чи взагалі можлива оцінка, узагальнення такої, дозволю собі як філософ зжити філософське поняття, екзистенціальної події? Як це можна оцінити? Зрозуміти у більш науковому вигляді?

Чимало фактів вказують на те, що ця подія була цілковитою у житті українців, української нації. Це була абсолютна подія як важлива точка історичного відліку національної самосвідомості. Чому вона є абсолютною? Тому, по-перше, що це був абсолютний жах. Я маю на увазі ту просту правду, що коли вмирає, гине одна людина, то це жахливо для неї й для близьких , це кінець її буття. Уявіть собі ситуацію, а сьогодні ми всі — після жаху тотального знищення людства в атомному вогнищі — здатні це зробити, коли гине не просто один чи одна, а увесь рід, всі. Зникає не тільки одне людське буття, а людське буття взагалі, втрачається сенс всього, виникає вічне провалля, ніщо. Саме таке провалля щодо цілого роду виникає при геноциді. "Геноцид" — це знищення саме роду. Зникає історично особливе культурне ціле, \9\ українське національно-культурне буття. Ми стоїмо перед проваллям ніщо разом із тим, що нам з вами тільки й надає сенс особистого буття, людськості. Часто-густо цього не розуміють: разом із загибеллю роду зникаєш і ти сам із неповторністю та унікальністю власного життя.

По-друге, це була абсолютно аморальна дія з боку тих людей, що були знаряддями цього насильства, цього колективного винищення. Тобто це була абсолютна подія з погляду її аморальності. І от якраз ця абсолютність історичної події геноциду призвела до того, що багато хто використовує масштаби цієї події, масштаби її абсолютності для мізерного політиканства, для того, що влучно названо забалакуванням, для здобуття собі політичного капіталу. Тобто якимось чином самоствердитися. Звичайно, є різні способи самоствердження, але бути деяким "абсолютним захисником" нації, вічним відшукувачем винуватців — це певна безпрограшна позиція, в тому числі в нашій політиці, особливо коли маєш справу з минулим. Якщо все-таки подивитися на геноцид, на цю абсолютну подію більш, сказати б, об’єктивно, тобто й не під кутом стороннього спостерігача, й водночас, не претендуючи на роль абсолютного судді, зрозуміти її значення більш універсально? Це і є, на мій погляд, мета інституту геноциду.

Давайте подумаємо разом, як точно визначити місце і роль цієї події. Я можу назвати її випадком історичного насильства однієї нації над іншою, фактів для цього вистачить. Можна оцінити те, що відбувалось у ті роки, через образи знущання однієї групи людей над іншою. Ще краще це можна зробити, говорячи про катування людини у тоталітарній комуністичній системі, про ідеологію панування загального над індивідуальним, в тому числі національно-особливим людським буттям. Все це так, але в яких поняттях це зрозуміти?

Говорять про трагедію нації, оцінюють голодомор у термінах трагедії. Проте саме тут виникає питання: якщо ми згадаємо класичні зразки трагедії, то поняття трагедії завжди передбачає свідоме її героєві переживання якоїсь смертельної загрози й смерті. Трагедія тому й трагедія, що герой йде на смерть, свідомо, ціною смерті, виборюючи право залишатися людиною. Голодомор і свідомість? Згадаймо влучний вислів Оксани Забужко. Вона казала про національну свідомість українців як таку, що виходить зі стану непритомності. Вона була під час геноциду голодомору непритомною. Свідомість була не при тому, тобто була не при тій події. Тобто вона переживала цю подію не як конституйована нація. Саме тому це й стало можливим. І якщо ми подивимося на цю абсолютну подію геноциду з погляду становлення національної свідомості, то я оцінив би голодомор як культурно-історичну травму, що була нанесена національному тілові, національній свідомості, національному духові.

Чому як травму?

Чому не просто як трагедію, чи ще якимось влучними термінами, або через поняття жаху, через якісь типи моралізування та пошуки історичного ворога?

Тому що нація пережила цю подію і все-таки утворила самостійну державу. Вона прийшла до самосвідомості, нехай поки що більш державницького, ніж етнокультурного, національного типу. У такій історичній перспективі — від сьогодення — у минуле — подія голодомору слугує, можна сказати, точкою відліку пробудження національної свідомості, підґрунтям усвідомлення національної автентичності, а, значить, основою \10\ української ідентичності.

Оцінюючи голодомор як травму, я хотів би — й мушу — використовувати увесь той апарат досліджень подібних подій, що існує у сучасній світовій думці. Я мушу сказати, що це була великою мірою психічна травма, культурно-історична травма. Разом із її переживанням, разом із історичним виходом за її реальні межі виникає комплекс, що позначається у різних сферах діяльності і функціонування народу. Моя мати протягом останніх років казала одне й те саме: був би хліб, а все інше вже не таке страшне. Ми часто кажемо: Господи, є хліб, і більше нічого не потрібно. Якщо народ буде так думати або переживати підсвідомо, то з ним можна зробити все, що завгодно. Будь-яка випадкова "еліта", політичні бездарі, шахраї на вищих керівних посадах, використовуючи цей комплекс, будуть грабувати народ, залишаючи лише хліб та воду. Звідси легендарне "терпіння" України, яке минулий президент удавав за чесноту його влади при майже повному зубожінні народу. Крім того, про яку модернізацію, про який рух до рівня розвинутих націй може йтися, якщо кінцева потреба — це наїстися хліба?

Комплекс голодомору існує підсвідомо. Це колективне підсвідоме. Цей травматичний комплекс вказує на те місце, де національна свідомість йде до себе, до свого гідного самоствердження, але ще не досягає його в історичній непритомності цієї жахливої події. Зробити його фактом розвиненої свідомості — означає не тільки подолати цей комплекс, але й перетворити культурно-історичну травму на стан свідомої національної ідентичності. Тому інститут має вивчати всю інформацію про наші культурно-історичні травми, щоб нація була здорова, була впевнена у власних силах, щоби її психічне, колективно-духовне здоров’я, ідентичність не були підірвані цими прихованими комплексами.








Повернутися до головної сторінки