Євген Бистрицький. Іван Франко про дискурс ідентичності // Альманах «Франкіана»... — К., 2021. — С. 19-32.

Головна

Євген БИСТРИЦЬКИЙ

ІВАН ФРАНКО ПРО ДИСКУРС ІДЕНТИЧНОСТІ

Анотація. У статті проаналізовано твір Івана Франка «Одвертий лист до галицької молодежі». У цьому відкритому публіцистичному виступі трохи більш століття тому Іван Якович піднімає одне з найсуттєвіших питань в існуванні кожної нації — питання її ідейної зрілості у визначенні вірного шляху до унезачежнення, суверенізації. Звертаючись до галицької молоді, отже до невеликої історично регіоналізованої частини українців, Франко переслідує мету накреслити політичні та світоглядні засади для всієї української спільноти.

Узагальнено уроки Франкового розуміння дискурсу ідентичності. Ми можемо сподіватися, що саме розвиток громадянського суспільства — сфери громадської публічної активності від громадських організацій до різноманітних засобів масової комунікації — є чинником органічного, ненасильницького подолання існуючого конфлікту політичної і культурної ідентичностей.

Ключові слова: Іван Франко, дискурс ідентичності, національно-культурна ідентичність, політична ідентичність, українська спільнота.

Abstract. The article analyzes Ivan Franko’s «Open Letter to the Galician Youth. " In this text Franko raises one of the most important issues regarding the existence of every nation: the question whether it is mature enough to find an appropriate path toward independence and sovereignty. While addressing the Galician youth, i. e., only a small, historically regionalized part of the Ukrainian nation, Franko strategically elaborates on the major political and ideological \20\ principles that are ultimately valid for the entire Ukrainian community. The article attempts to generalize Franko’s understanding of the discourse of identities and to demonstrate its significance for later generations. Hopefully, the further development of civic society, including civic public activities of civic societies as well as various channels of mass communication — will help to bridge, in an organic and peaceful way, the current gap between political and cultural identities.

Keywords: Ivan Franko, discourse of identities, national and cultural identities, political identities, Ukrainian community.

Сьогоднішнє звернення до надзвичайно ємної текстової — літературно-філологічної, перекладацької, наукової, політичної, публіцистичної, мемуаристичної тощо — спадщини Івана Франка та про нього сьогодні часто-густо має історіографічний характер. Я маю на увазі, що його величезний доробок, спрямований на формування свідомості нації, на її гуманітарне та соціально-наукове просвітництво, як багатьом здається, за його актуальним змістом залишився у тій переламній історичній добі, яка передувала українській національній революції 1917-1921 років, залишилося у минулому столітті. І сьогодні, за стрімкого накопичення цілком нового і гуманітарного, і наукового, і політичного досвіду, доступного нам у всіх сферах, зокрема і в тих, якими опікувалась думка цього великого українця, його творчість часто-густо слугує для її описово-відтворювальних та, навіть, і для ритуальних цілей, щоб сучасник зафіксував власну причетність до української справи Великого Каменяра. Тому я щасливий зауважити, що якраз особливістю Фонду імені Івана Франка та організаторів міжнародного конкурсу його імені є те, що вони ставлять за мету відзначати переможців премією за такі досягнення в соціально-гуманітарних дисциплінах, що мають сьогоднішнє міжнародне значення — осмислюють як історичні, так і сучасні процеси, які відбуваються в культурі, політиці та суспільному житті України. Тому також спробую слідувати цьому визначенню мети у зверненні до творчої спадщини Франка.

Віднайти, як його думка відбивається і відбувається в сучасності, означає знайти в текстах Івана Яковича те, що дає нам \21\ можливість поміркувати разом із ним над собою, над нами — над нашим сьогоднішнім становищем із його допомогою. І не просто процитувати його, а, як філософськи сказав би сам Франко, дійти «до перебудови... власного «я». І тому я хотів би не тільки віддати належне нашому великому співвітчизникові, а й долучитись до його спадщини для власного активного самоусвідомлення ким сьогодні ми є. Звичайно, нам не обійтись без звернення до слів самого Франка й опертя на його одверті судження.

Те, на чому я хотів би тут зосередитися, це розуміння Франком питань української ідентичності. Спробувати реконструювати та проінтерпретувати його участь у тому, що можна по-сучасному окреслити як дискурс ідентичності. Зі всього корпусу знаних текстів Франка до мети мого виступу найближче відноситься, як на сьогодні (а в інші часи можуть тематизуватися інші думки українського генія), його, вже процитований мною вище, Одвертий лист до галицької молодежі (далі — Лист) ¹.

У цьому відкритому публіцистичному виступі трохи більш століття тому Франко піднімає одне з найсуттєвіших питань в існуванні кожної нації — питання її ідейної зрілості у визначенні вірного шляху до унезалежнення, суверенізації. Звертаючись до галицької молоді, отже до невеликої історично реґіоналізованої частини українців, Франко переслідує мету накреслити політичні та світоглядні засади для всієї української спільноти. Розуміння цих засад є умовою політичного об’єднання двох частин західної та «російської України» — народу в єдину «національну будову в усій її цілісності». Щоб «змінити курс нашого національного корабля... [м]и мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів [двох імперій]».

¹ Всі цитати з Листа подані в ориґінальному правописі та цитуються з інтернет-джерела: Іван Франко «Одвертий лист до галицької молодежі». URL: http://www.management.com.ua/vision/vis011.html

У цитуванні інших творів Франка даються окремі посилання на джерело.

Великий Каменяр бере на себе відповідальність за окреслення концептуального підґрунтя, на яке слід зважати потенційним провідникам цілої української спільноти, щоб вона була здатна \22\ перетворитися на політичного суб’єкта міжнаціональної та міжкультурної взаємодії.

Його сумління щодо цього політично-просвітницького питання варто підкреслити. Йдеться про національну справу, помилка у розумінні суті якої ставить під загрозу майбутнє цілої спільноти, а також і його персональний авторитет. В історичних умовах панування на той час в головах інтелігенції соціалістичних теорій Франко після коливань формулює його бачення ідейних засад національного руху: «Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелі, таке велике <...>, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторитетніші від мене уста». Він говорить, що має, фактично вимушено, взяти цю просвітницьку відповідальність на себе. Оскільки, як він сам зазначає, ніхто інший не підніс свій авторитетний голос для прояснення «могутнього імпульсу до нового життя» та шляху «перебудови Вашого власного «я» відповідно до нового світогляду». Додам, що він, безумовно, був вимушений власним сумлінням виступити як провідник «нового світогляду» — бачення, котре має суттєву відмінність від інших політичних теорій, зокрема соціалістичних, щодо розуміння чинників соціальних, революційних, змін.

Каменяр ясно окреслює добу таких історичних змін у східній Європі, що і мотивує його на написання Листа. Йшлося про час перебудови державного, громадського і соціального порядку імперської Росії, «а в тім комплексі й України», про що було заявлено в Маніфесті від 17 жовтня, виданого царем Миколою II, «Про вдосконалення державного порядку». Маніфест проголошував громадянські свободи (недоторканність особи, свобода слова, зборів, союзів) утворення Державної думи (парламентського органу при самодержавцеві) без рішення якої жодний закон не міг увійти в силу.

Для Франка окреслена подія вказує на історичну перспективу суспільного розвитку Росії: «се буде лібералізм капіталістичного складу». Втім, зазначає він, це буде лібералізм, лише подібно європейському, оскільки має небезпечні прикмети — це лібералізм теоретично-доктринерський. Доктринерський тому, що «се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди і живі інтереси», тобто такий лібералізм є «централістом», \23\ «ворогом усяких партикуляризмів». Доктринерський, тобто «озброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє і обрусєніє» — доктрина, яка глибоко увійшла у тіло і кров російської суспільності, та яка й у російській ліберальній інтерпретації, підкреслює Франко, буде проводити «ідею нероздільності і єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища... «русского», т.є. великоруського народу — і маємо знов продовження <...>, національний автократизм у ліберальному і конституційному плащі».

Прозорливі передбачення Франка-політика виявились, як ми бачимо, точними. Вони відносились не тільки до розвитку подій в російській імперії його часу. Передбачення виправдовується, що важливо для нас, по відношенню до сьогоднішньої відомої доктрини російської «суверенної, керованої демократії», що намагається поєднати ліберальні свободи ринкової економіки з автократичним державним контролем. Крім цього, Франко випереджує час, вказуючи на особливість суперечливої культурної самоідентифікації українців. Він звертає особливу увагу на існування вихованої на ідеях автократичного доктринерства частині освічених українців, яка «ігнорує свій український партикуляризм» і хоч «у душі стидалася його <...>, явно дорожить фантомом «великої, неподільної Росії»». Краще й не сказати про сьогоднішніх проросійськи налаштованих політиків та частину громадян, світоглядно орієнтованих на цінності радянсько-російського минулого.

Варто зауважити, що ці два узагальнюючих передбачення були зроблені на тлі пануючої на той час теорії «наукового соціалізму», критично сприйнятої Франком ².

² «Замість сказати попросту, що величезний розвій духовної культури змушує нас довершити радикальну зміну в організації капіталістичній і державній і що вся чисто наука, досліди всіх незалежних людей осуджують індивідуальний спосіб продукції і консумції, вони [соціал-демократи] забажали приписати собі заслугу якоїсь спеціальної науки: науки соціал-демократичної.» — І. Франко. Соціалізм і соціал-демократизм // В кн.: Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Упорядники: Франко Зіновія Тарасівна, Василенко Михайло Григорович. Львів. Каменяр, 2001. 434 с.

Як добре відомо, остання обґрунтовувала неминучі радикальні трансформації суспільного \24\ буття і, відповідно, свідомості внаслідок яких нова людина залишить у минулому традиційну етику та партикулярні культурні звичаї у побудові універсального світу єднання всіх націй.

Наполягаючи на інертності російського «доктринерства», тобто на історичній тяглості культурної форми, особливого (партикулярного, говорячи його словами) способу суспільного життя, незважаючи на політичні перетворення, Франко — пророк. Втім, пророк зовсім не містичного передбачення майбутнього, а в якості тверезого мислителя, ясно розуміючого національно-культурні підвалини політики. Якщо через біблійних пророків відбувалось земне представництво Бога, то Франко-пророк представляє нам і всьому світові реальне, зокрема і для політики, значення національної культури. Саме на цій його надзвичайно сучасній думці про буттєву первинність культури над всією громадсько-політичною організацією суспільного життя, що мається на увазі та обґрунтовується в Листі, я особливо хочу наголосити та спробувати довести це.

У його публіцистичних та полемічних працях Франко-просвітник опирається на притаманне його часу розуміння культури як сфери високих духовних цінностей та інтелектуальних надбань. Розвиток духовної культури є джерелом цивілізаційного проґресу нації. Втім, у розмовах про національні рухи, він апелює до ширшого розуміння культури як загального уявлення про спосіб буття партикулярних, національних, спільнот. Він іде, навіть, далі в узагальненні розуміння такого спільного буття, вказуючи на найглибші засади- ґрунт, який творить «суспільность». Духовний компонент поняття культури розуміється Франком не тільки як науково-освітнє надбання високої культури, а як персональне і, водночас, колективне переживання національної ідентичності, власне як відчуття солідарності з уявленим національно-колективним цілим. Він пише про опертя «не на загальних доктринах, а на відчуванні інтелігенцією глибокої, кровної солідарності з українським народом і з українським ґрунтом, зробилися власністю широких гуртів тої інтелігенції <...>, щоб були тим, що цивілізована людськість називає живим національним почуттям і без чого нема нації, нема цивілізації, нема \25\ справжніх ідеалів.»³ Інакше кажучи, Франко має на увазі те, що в сучасній літературі має значення культури як цілого способу життя та культурної ідентичності як відчуття людьми приналежності до національного цілого та його значень і цінностей.

Цю мою тезу про Франкові засадничі уявлення щодо засад єдності нації, можна, здається, до певної міри підтвердити посиланням на його полеміку з одним із популярних на той час теоретиків сіонізму Теодором Герцлем ⁴. Той висловив думку про торгівлю як суть новітнього цивілізаційного поступу. Отже розрізнений єврейський народ, як наділений особливими здібностями до торгівлі, є не тільки наймогутнішим чинником цивілізації, а й знайде завдяки торгівлі основу колективної солідарності для утворення власної держави. Франко з великою симпатією до висловленої тут споконвічної мрії про емансипацію євреїв, тим не менш, критично оцінює це висловлювання Герцля як цілком ідеалістичний відгомін цієї мрії, який, крім всього іншого, «надто сильно вірить в продуктивну силу торгівлі» та відкидає «дотеперішні погляди економістів, що основою цивілізації є праця». Натомість, він позитивно схвалює ту частину його думки, де йдеться про «питання національне», яке «не буде вирішеним, поки цей народ не здобуде свого власного краю, своєї власної землі, щоб міг сам на себе працювати, плекати свої традиції і почуватися господарем у себе дома». Отже, у Франковій думці питання національне відокремлюється як певна самостійна проблема і тема, тобто не всмоктує в себе за змістом ще й економічні і соціальні чинники.

Вказане розрізнення, що пробиває собі шлях у соціальнополітичних творах Івана Франка особливо наочно висловлено ним у Листі. У критичний період української історії він вирізняє національно-культурну єдність від інших — економічних, політичних та правових- «ліберально капіталістичних» у його мові способів організації суспільності.

³ Іван Франко. Огляд української літератури 1906 р. // В кн.: Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Упорядники: Франко Зіновія Тарасівна, Василенко Михайло Григорович. Львів: Каменяр, 2001.434 с.

⁴ Іван Франко. Жидівська держава // Там само.

В сучасній термінології \26\ йдеться про дві засади національної єдності, солідарності або ідентичності нації. Якщо ми перенесемося у сьогоднішню Україну, то ми маємо визнати, що пророче бачення Каменярем головного протиріччя нашої новітньої історії залишилося тим самим. А саме — що спільнота незалежної України ще не подолала ситуацію своєрідних ножиць, у яку потрапила в історичних кордонах російської імперії.

З одного боку — з точки зору політичної організації суспільства- наші громадські права і свободи ідентичні та створюють спільну основу єдиної громадсько-політичної ідентичності. Інакше кажучи, цілісність і потенційна солідарність у кордонах державного цілого забезпечується громадянсько-правовою ідентичністю. Конституційне положення про верховенство права закріплює міжнародні універсальні норми свободи слова, сумління, недоторканості особи тощо. Це ліберальні свободи, які узгоджуються зі сучасною відкритою ринковою економікою, яку будує країна, та з принципами побудови відкритого демократичного суспільства. На формально-ідейному рівні, рівні правової доктрини, як сказав би Франко, створені засади юридично-правової громадянської ідентичності.

З другого боку, якщо ми поставимо собі питання, а як у рамках цих ліберальних свобод українці переживають власну національно-культурну ідентичність, як на ці гасла та норми свободи реаґує їх національне чуття, то ми побачимо вже далеко не «доктринерську», складну картину суперечливої ідентифікації. У відповідь на політичне закріплення національно-культурної ідентичності — наприклад, через поступову реалізацію конституційного положення про українську мову як державну або шляхом радикального перейменування великої кількості населених пунктів і вулиць, декомунізації радянських топонімів, знесення комуністичних пам’ятників та повернення історичних назв, зокрема українських, — ми бачимо супротив цьому формально-правовому примусу з боку значної частини громадян. Йдеться про супротив іншого типу переживання громадянами їх групової та колективної ідентифікації на засадах культурно-етнічного чи культурно-національного характеру. Громадсько-правова ідентичність \27\ зіштовхується в суперечці з ідентичністю культурно-національною.

Зіткнення двох ідентичностей громадян у рамках того самого державного цілого вимагає правового вирішення заради добре відомих переваг існування солідарного, отже соціально стабільного суспільства. І ми бачимо спробу вирішення зазначеного протиріччя на державному рівні сьогоднішнього політичного керівництва країни. Я маю на увазі спробу налагодити громадянський мир через редукцію національно-культурної ідентичності до ідентичності ліберального характеру — громадянсько-правової. Йдеться про широко відомий вислів сьогоднішнього очільника нашої держави — «Давайте тримати політику подалі від цього питання» — питання «яка різниця» щодо історичної пам’яті, підтриманої пам’ятниками та топонімами, отже пов’язаного зі знаково-символічним світом української мови. Він фактично відділив громадсько-політичну ідентичність од ідентичності культурної у намаганні знайти універсальний принцип суспільного примирення, основу єднання та солідарності різних за культурними орієнтаціями спільнот. У цьому сенсі, як ми пам’ятаємо, Іван Франко сказав би про ігнорування власного українського партикуляризму. Очевидно, що з боку проукраїнської більшості громадян подібне висловлювання зустріло критичний опір і залишилося лише побажанням.

Цей реальний приклад указує на існування двох типів переживання громадянами їхнього колективного співіснування в межах єдиної спільноти, які коротко можна назвати політичною та культурної ідентичностями. Спроба вказати на цю подвійність ідентифікування української громади (і не тільки галицько-буковинської, а й великоукраїнської) та світоглядні і політичні протиріччя, які вона містить та породжує, є внутрішнім стрижнем руху думки Франка у Листі. Втім, українська історія і тоді, і, як ми бачимо, сьогодні дає наочні приклади тяглості у невирішеності протиріччя політики ідентичності. Максимальна відданість Франка-мислителя національній справі надала йому можливість на українському прикладі ясно сформулювати одне з найскладніших протиріч політики ідентичності й у сучасних \28\ демократіях. Я висловлю це у наступний спосіб. Якщо в проведенні політики ідентичності просувається насамперед політична ідентичність, тобто ліберальне право і рівність всіх окремо та незалежно від культурних підвалин, то ми з необхідністю попадаємо у лещата. Їх зазначив Франко. В листі він говорить про велику частину «світлих українців», виховану в ідеях «автократичного доктринерства» («російського лібералізму»), яка «іґнорувала свій український партикуляризм, у душі стидалася його, у душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi (з походження українцем, руської нації)». Франко говорить тут, що не існує чистої політики та політичної ідентифікації самих по собі віддільних від ідентичності культурної.

Громадсько-політична єдність не існує без того чи того опертя на культурне єднання людей. Він говорить більше, а саме, навіть якщо людина раціонально намагається іґнорувати власну національно-культурну ідентичність, вона все рівно, «в душі» визнає свою належність певному партикулярному світові. Святе місце культурної ідентичності порожнє не буде. Людина не існує поза культурною самоідентифікацією, навіть якщо вона цього не усвідомлює, підкреслює Франко. Інакше кажучи, бажана політична єдність, громадянська солідарність неуникнено передбачають наявність культурної спільності учасників національного цілого. Український мислитель указує на своєрідне апріорі культури у політичній організації нації. Факти спільного культурного «походження», такі як мова, традиції та форми і норми взаємин, персональні історії тощо, свідомо та, у більшості випадків, несвідомо, «у душі», формують первинну спільність розуміння та самоусвідомлення — єднання, на якому будується й політична угода.

Франко як видатний гуманітарій опонує політичним теоріям, зокрема соціалістичним, які висувають інші, ніж культурні, засади організації людей у суспільство. Він говорить про велику історичну добу, виклик якої стає перед Україною. Спираючись на думку Каменяра, я би сказав, що ми цю добу ще не пережили. До речі, як і значна кількість сучасних демократичних націй. Це демократична доба зіткнення двох окреслених вище складових \29\ політики ідентичності. Україна ще знаходиться у цій добі, оскільки ми ще досі не вирішили одного з головних питань її існування — як поєднати нашу політичну ідентичність — демократію, євроустремління права людини, меншин тощо — і культурну. І ми це відчуваємо, коли говоримо, що нам треба розвивати і просувати українську культуру. Перед нами величезне завдання, яке постійно залишається як передумова спільного існування, виживання спільноти, якщо завгодно, і яке кожного року стає все більш і більш актуальним за мірою розбудови політично-правових засад громадських свобод.

Дилема політики ідентичності ставить спільноту і кожного перед складним вибором. Визнання універсальних прав і свобод громадянина відкриває шлях до виправданого культурницькими переконаннями зіткнення людей, які відстоюють різні культурні орієнтації не тільки в політичних дискусіях або масових протестних рухах усередині країни. Зі свого боку, наполягання на політичній першості національно-культурного вибору тягне за собою зовнішній «примус до ідентичності». Веде до певного обмеження громадян у тому, що можна назвати екзистенціальними свободами у публічних проявах сумління і вірування, мовлення, загалом свободи виразу «душі», якщо згадати термін Франка. Такі зіткнення призводять до втрати спільнотою її колективної солідарності. Вони послаблюють не тільки національний імунітет, необхідний для відсічі зовнішнього агресора, який претендує на задоволення культурної ідентичності частини населення, що ми бачимо сьогодні в ситуації гібридної війни з Росією. Спільнота втрачає енергію стратегічної солідарності, необхідної для соціально-економічного розвитку.

У часи, коли Франко написав Лист, небезпеки, породжені суперечностями ідентичнісного вибору мали інший зміст. На завершенні Листа йдеться про небезпеку замикання спільноти в Галичині на своїй національній ідентичності, що вироджується у фразеологію «ділами не попертого патріотизму», що «толерує хиби і слабкості» громадських діячів у публічній сфері. Йдеться також про побоювання того, що «ми тут, у Галичині та Буковині, замість духовного центру України зробимося \30\ гнилим і смердючим боляком» через «пусту амбітність та брак самокритики». Все це Франко вважає якраз можливими наслідками ситуації, коли з тих чи тих причин, локальна спільнота замикається на переживанні її національно-культурної самоцінності. Замість «настроїти всі наші думки, плани, програми на інший діапазон. Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів».

Ви можете сказати, що він має на увазі перспективу спільної культури як певної платформи єдності, вже існуючої у всій українців, на всій уявній на той час території України. Залишилося лише — додумаємо самі напрямок його думки — вибороти її політичну незалежність, самостійність. Це не так. Франко якраз розмірковує над тим, а в який спосіб слід поєднати національну ідентичність із політичним розвитком на засадах громадських прав і свобод. І його думкою варто скористатися і для сьогоднішньої справи побудови солідарного суспільства України.

Навчити чути себе українцями — це за Франком «розуміти всі прояви життя» цілої України, «почувати себе справді, практично частиною його». Це можливо, завершує цю думку Каменяр, через «практичний смисл», що означає мати «вироблену привичку до публічного життя, до організацій і парламентаризму». Цього буде потребувати «велика історична доба, коли всій нашій Україні <...> у її історичному житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода», — стверджує він на закінчення Листа.

Думка Франка завершується вказівкою на публічну сферу як на місце, у якому породжується суспільна єдність, отже вирішується протиріччя політики ідентичності. Варто зауважити, що він говорить про умову набуття горожанської свободи. В сучасному слововжитку йдеться про громадянське суспільство, bürgerliche Geselschaft, якщо ми згадаємо пануючий німецькомовний контекст тогочасної Галичини ⁵.

⁵ У вступі «Від перекладача» (Сергій Вікул) до перекладу праці Ф. Енгельса 1926 року зауважено: «В українській мові (так само як і в російській) тільки одно слово віддає до деякої міри зміст поняття Bürger, а саме — горожанин. І хоч слово це зникає у нас з літературного вжитку, ми мусили його в нашому перекладі вжити; \31\ отже, bürgerliche Geselschaft — горожанське суспільство». Цит. за: Кирик Д. П. Розвиток філософської термінології в українській мові післяжовтневого періоду / Питання українського мовознавства. Книга 5. Львів: Вид-во Львівського університету, 1962. С. 104.

⁶ Ще: «Факт усунення слова «горожанин» (що в Галичині ще до раннього періоду XX ст. вживалося в значенні «громадянин держави») позбавило укр. мову специфічного терміна, що необхідний для визначення члена державної спільноти людей. Термін «громадянин» (від слова «громада») не пригожий для цього. Про це свідчить ось хоча би те, що своє (вже усунене) слово «горожанство» (яке в укр. мові в Галичині означало державну преналежність даної особи; англ. «citizenship») у нас заступали словом «громадянство», яке в дійсності означає тих, що належать до даної спільноти; напр., говоримо про «українське громадянство» (в суспільному сесні цього слова), яке означає українську спільноту, — без жодного її відношення до справи державності.» — Іван Огієнко. Етимологічно-семантичний словник української мови. Т. 3, С. 81-82.

Варто також зазначити вслід за Іваном Огієнком, що слово ««горожанство» в Галичині означало українську спільноту, — без жодного її відношення до справи державності» ⁶. Громадянське суспільство за Франком було і мало бути тієї сферою публічної активності громадян, у якій знаходило своє вирішення протиріччя ідентичностей. І хоча у нього йдеться про знаходження спільного бачення культурного і політичного порозуміння між локальними українцями Галичини й українською спільнотою на території російської імперії, формула громадянського суспільства, отже недержавної активності самоврядування громадян, як тигелю сплавляння ідентичностей може розглядатися як універсальна порада.

Спробую узагальнити уроки Франкового розуміння дискурсу ідентичності. Ми можемо сподіватися, що саме розвиток громадянського суспільства — сфери громадської публічної активності від громадських організацій до різноманітних засобів масової комунікації — є чинником органічного, ненасильницького подолання існуючого конфлікту політичної і культурної ідентичностей. Кінцево зауважу, що Франко мислить про горожанську єдність як таку, що має не доктринерський, не суто ідеологічний сенс. Фразеологію, зокрема політичними побажаннями типу «какая разніца», не подолати конфлікт ідентичностей, оскільки йдеться про національне чуття «у душі».

Так само не подолати такий конфлікт і прямим насиллям над екзистенціальними \32\ устремліннями людини. Розвиток горожанського активізму — це практичний та історичний процес. Який має своєю основою спільну розвинуту громадську активність членів спільноти. Це творить спільну ідентичність, яка долає протиріччя політики і культури. Це коли б «ми боліли кождим її [України] частковим, локальним болем і радувалися ождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли (курсив Франка) всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично (підкреслено мною — Є. Б.) частиною його [народу]».

Список використаних джерел

1. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібр. творів: У 50 т. К.: Наук. думка. Т. 45. С. 401-410.

2. Франко І. Соціалізм і соціал-демократизм // Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Упорядники: Франко Зіновія Тарасівна, Василенко Михайло Григорович. Львів: Каменяр, 2001. 434 с.

3. Франко І. Огляд української літератури 1906 р. // В кн.: Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Упорядники: Франко Зіновія Тарасівна, Василенко Михайло Григорович. Львів: Каменяр, 2001. 434 с.

4. Франко І. Жидівська держава // Іван Франко. Мозаїка. Із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах. Упорядники: Франко Зіновія Тарасівна, Василенко Михайло Григорович. Львів: Каменяр, 2001. 434 с.

5. Кирик Д.П. Розвиток філософської термінології в українській мові післяжовтневого періоду / Питання українського мовознавства. Книга 5. Львів: Вид-во Львівського університету, 1962. С. 104.

6. Огієнко І. Етимологічно-семантичний словник укр. мови. Т. 3, С. 81-82.

УДК 1:32 + 35 Франко І.

Євген Костянтинович Бистрицький

д. філософ. н., завідувач відділу філософії культури, етики і естетики, Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (м. Київ, Україна)

e-mail: bystrytsky.yevhen@gmail. com

https://orcid.org/0000-0002-0068-9608

Євген Бистрицький. Іван Франко про дискурс ідентичності // Альманах «Франкіана»: матеріали Науково-практичної конференції «Іван Франко у ХХІ ст.: виклики та перспективи», присвяченої 165-й річниці від дня народження Івана Франка та 105-річчю зі дня його смерті (Київ, 25 травня 2021 року) / За заг. ред.: М. Мозер. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2021. — С. 19-32.

Повернутися до головної сторінки